100 РОКІВ від дня народження Миколи Яковича Олійника

 

9 березня (1923) 100 РОКІВ від дня народження Миколи Яковича Олійника. Народився в селі Бишеві на Київщині. Виховувався майбутній письменник у селянській родині. Його батько, Яків Олексійович, ледве вмів читати, мати, Харитина Василівна, зовсім не знала грамоти.

В 1948 році повернувшись на рідну Бишівщину, Микола Олійник працює в редакції районної газети. А згодом їде на Волинь, працює в редакції газети “Радянська Волинь”, пише оповідання, нариси, збирає народну творчість, керує обласним літературним об’єднанням.

     Після виходу в світ у 1966 році книжки прози «Волинські оповідання» він береться за відтворення образу Лесі Українки, поезія якої захопила його ще в дитинстві. Через два роки з’являється перша частина повісті «Леся», де змальовано дитинство геніальної поетеси, а згодом — друга, в якій розповідається про її молоді роки та формування світогляду, про стосунки з Сергієм Мержинським. Громадськість і літературна критика зустріли книгу прихильно — і це заохотило автора до подальшої роботи над зображенням творчого шляху поетеси. 1963 року побачила світ повість «Одержима». Через три роки повісті перевидано під промовистою назвою «Дочка Прометея».

Микола Олійник. ДОЧКА ПРОМЕТЕЯ.

— 1871 рік для української літератури став значущим. Цього року народилася Леся Українка, яка згодом, за словами Івана Франка, стала чи не наймужнішим поетом усієї України.

Батько Лесі — Петро Антонович Косач — був людиною освіченою й для свого часу передовою, а натурою лагідною та доброю.

З боку матері рід Драгоманових сягає в бурхливі часи козацьких війн з турецько-татарськими загарбниками. Лесина мати палко кохала мистецтво, невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини, вишиванки, а також пісні, казки тощо. Вона була видатною письменницею свого часу і друкувалася під прізвищем Олена Пчілка.

До десяти років Леся росла і розвивалася, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала із братом «козака». Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Вона не тільки успішно вчилася музикувати, а й сама бралася складати музичні твори.

Любила Леся й серйозну роботу — господарчу. Вона завжди мала свій квітник і город, сама його обробляла й доглядала. Зовсім маленькою — у 6 років — навчилася шити і вишивати.

По різному складаються письменницькі, як і взагалі людські долі. Лесина ж доля була незвичайна. Щедро обдарована талантом, наділена ніжним, чутливим серцем, сповненим палкої любові до людей, поетеса зазнала і великого горя. Протягом усього життя її переслідувала хронічна, невиліковна тоді хвороба…

Невідступно, рік у рік, день у день аж тридцять два роки, до останнього подиху, переслідувало й тихенько її мучило. Ось як розповідає її сестра Ольга: «... 6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї так почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога через деякий час перестала боліти і не боліла кілька років. Але від тої пори —це початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала «тридцятирічної війни» з туберкульозом».

Але ніщо не могло зламати Лесю Українку. Її життя – це сонячний промінь, що благовістом нового дня пробивається з темряви і кличе, і вабить до світла. Іншої такої жінки-письменниці, борця немає у світі.

Померла Леся Українка на Кавказі (у Сурамі)  1 серпня 1913 року. Похована на Байкоквому кладовищі в Києві.

Ні, я жива!

Я буду Вічно жити,

Я в серці маю те,

Що не вмирає.